Народні казки

Title:ПРО ДУРНИХ БАГАЧОК
Subject:FICTION Scarica il testo


ПРО ДУРНИХ БАГАЧОК

В одному селі жив чоловік, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було ніколи чистої години, бо його жінка, замість язика, мала бритву в роті. Продав вола, а жінка нарікає: — Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У голові в тебе, як у дрантивім решеті. Чоловік розсердився: — Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати. — Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка. Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його: — Як платяться тепер такі гусаки, як оцей? Чоловік потримав гусака в руках і відповів: — Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток. Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток. Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають: — Скільки хочете за гусака? — Одного ринського, дванадцять шусток. їй дають ринського, а вона каже: — Дайте дванадцять шусток. Дають дванадцять шусток, а вона: — Дайте ринського. Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках — ні бе ні ме ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах. — Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсердак. Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман. Шахрай радий, що стільки придбав за одного ринського, ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її. — Що сталося, жінко? Вона розповіла, як ярмаркувала. — Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаш гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, я як розумнішу, залишуся у неї. Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня. — Сідайте, добрий чоловіче,— привітала гостя.— Скажіть, хто ви є і куди йдете. — Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми. — Йой, ми вас чекали! — і жінка дістала з-за образів хустину з великим гудзом. Розв'язала й виклала Пригоді купу грошей.— Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час. Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі. Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена: — У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали. Багач сторопів. — Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть... — А я звідки знала? — сердилася багачка. Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей! Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв: — У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля. — Красно дякую,— поклонилася багачка. — І ще прошу, аби-сьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас. Багачка навіть не думала довго: — Най буде, беріть! — Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха. Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду. Коли скриня була перед вікнами. Пригода побачив мальований віз і попросив: — Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні. Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і — щасливо! Пригода їхав з села до села і роздавав багацьке добро бідним. Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині: — Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати... На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.


...