Народні казки

Title:БОГ ТА БІДНИЙ ВОВК
Subject:FICTION Scarica il testo


БОГ ТА БІДНИЙ ВОВК

Був собі бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От і пішов до бога просить їжі. Приходить до бога та приставився таким бідним, таким бідним, ще гірше, ніж був. — Боже,—каже,— милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду. — А чого тобі їсти? — каже бог. — Чого дай, то дай. — Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з'їж. От вовк мерщій од бога — трюх-трюх — так біжить! Та до кобили: — Здорова була, кобило. Казав бог, щоб я тебе з'їв. — Що ж ти таке, що ти мене будеш їсти? — Вовк! — каже. — Та брешеш,— собака. —Їй-богу,— каже,— вовк. — Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти? — Аз голови. — Е, вовчику,— каже,— вовчику. Коли вже ти наважився мене з'їсти, то починай з хвоста. Поки доїси до середини,— а я все буду пастись,— та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким. — Чи так, то й так,— каже вовк. Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику... Вовк не знає вже, чи на сім, чи на тім світі. А кобила як дремене — аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: — Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?! От він знов потяг до бога просить їжі. — Боже,— каже,— милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду. — Хіба,— каже бог,— тобі кобили мало? Вовк лається: — Хай,— каже,— з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила... — Ну, коли так,— каже бог,— то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з'їж. Пішов вовк. Баран пасеться над яром. — Здоров, баране. — Здоров. — Казав бог, щоб я тебе з'їв. — А що ти таке, що їстимеш мене? — Вовк,— каже. — Та брешеш,— собака. — Ні, їй-богу,— каже,— вовк. — А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш? — Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — не як. - Е, вовчику, -—каже,—вовчику. Коли вже наважив мене з'їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу. — Ставаймо,— каже. От став він якраз над кручею — така круча!— Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк — беркиць у яр... Добре наївся. Сів тоді сердега та й плаче: - Чи я не дурний, чи я не скажений... Чи то видано, щоб живе м'ясо та само у рот ускочило?... Думав-думав та й пішов знову просить їжі до бога. — Боже,— каже,— милостивий, боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду. Бог каже: — Такий з тебе їдець. Тобі якби само в рот ускочило... Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік по дорозі згубив сало — то й твоє, воно нікуди не втече. Послухав вовк, прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, з'їм я його. Але ж воно солоне — пити захочеться. Піду спершу нап'юся, а тоді вже й з'їм». Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала,— повернувся — коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От сів та й плаче: — Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки не ївши п'є. Сидів-сидів, а їсти аж-аж-аж... Йде знову до бога просити їжі. — Боже,— каже,— милостивий, боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу. — Та й набрид же ти,— каже,- з тією їжею. Та що вже з тобою говорити піди, там, недалечко села, пасеться свиня,— оту й з'їж. Пішов. — Здоров, свине. —Здоров. — Казав бог, щоб я тебе з'їв. — А що ти таке, що ти будеш мене їсти? — Вовк! — Брешеш,— собака. — Ні,— каже,— вовк. — Хіба ж,— каже,— вовкові їсти нічого? — Нічого,— каже. — Коли ж,— каже,— нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство,— може, й тебе виберуть. — Чи так, то й так. Вези Сів на свиню. Прибіга в село, та як закувіка — аж вовк перелйкався. — Чого се ти,— каже, — кричиш? — Та це ж я,— каже,- - скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство. Коли це люди як сунуть з хат з кочергами, з рогачами, з лопатами... Хто що запопав У вовка аж дух сперло од страху От він потихеньку до свині: — Скажи, чого це так багато народу біжить? — Та це ж,— каже,— для тебе От народ як зсадив вовка, як почав пірчить, то вже йому й їсти перехотілося — насилу живий вирвався. Як дьорне, та прямо до бога. — Боже,— каже,— милостивий, боже милосердний. Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от кінець віку. Бог каже: — Піди, там он іде кравець. Нападеш на нього та й поживишся. Ледве потопав вовк. Перестріва на дорозі кравця: — Здоров, чоловіче. — Здоров. — Казав бог, щоб я тебе з'їв. — А що ти таке, що станеш мене їсти? — Вовк,— каже. — Брешеш,—собака. — Ні,— каже,- їй-богу вовк. —— Та А Малий же ти з біса. Ану, давай я тебе поміряю. Та як укрутить у хвіст руку — і давай міряти аршином! Міряв його, міряв — уже тому вовкові й дихать не хочеться, а він усе міряє. Та приказує: — Аршин вздовж, аршин впоперек! Доти міряв, поки й хвіст у руці зостався. Вовк як чкурне! Та годі вже до бога, побіг до вовків: —Вовчики-братики, таке й таке лихо. Вони давай гнаться, давай гнаться за тим кравцем. Що тут у світі робить? Бачить — біда. Аж стоїть дерево. Він На те дерево: заліз аж на саму верховину. А Вовки так те дерево й обступили та аж зубами клацають... Куций і каже: — От як ми зробимо: я стану насподі, а ви всі на мене, усі на мене, один зверх другого, аж поки досягнем вражого сина... Стали вони один зверх одного — така драбина. От уже одному Жомові стати і кравця дістати. Кравець бачить, що непереливки, та й каже: — Понюхаю хоч напослідок табаки. Тільки-но понюхав, та як чхне: — Апчхи! А спідньому вчулося, що той верхнього міря та каже: «аршин!» Та як пирсне відтіля, а вовки як посиплються наниз, та драла... Зліз тоді кравець з дерева та й пішов собі безпечно додому. Живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало. От вам і казка, а мені бубликів в'язка, мені колосок, а вам грошей мішок.


...

  • Libri.it

  • Libri.it